Казки Андерсена

Товариство тут широке й химерне. Бідний принц перевдягається свинопасом, аби випробувати принцесу, яка цінує хитромудрі забавки більше за справжню троянду й солов’я. Молода ялинка, що вічно прагне бути старшою, вищою й деінде, дає теперішньому промайнути непоміченим. Скалка з лихого дзеркала пронизує око й серце хлопчика Кая, і маленька Герда сама вирушає в човні на його пошуки, віддаючи річці свої червоні черевички й прокладаючи собі шлях через одні чари за іншими. Учений, піддавшись примсі, посилає свою тінь через вулицю розвідати будинок, який видається населеним, але з якого не показується жодна душа.

Андерсен пише з теплом справжнього оповідача й лукавим підморгуванням, звертаючись до читача навпростець і подеколи завершуючи казку зізнанням, що вона може, і зовсім неправда. Його проза здатна раптом засяяти: чайник, що посеред речення проростає живим деревом, запалений сірник, який розквітає в цілий світ тепла й світла. Під цією грайливістю тече ніжна моральна течія: що щирість переважує становище, що пам’ять — це своєрідна благодать, що бажання найнебезпечніші тоді, коли той, хто бажає, до них не готовий.

Це казки, які зберегли свою химерність і свою доброту крізь покоління, — достатньо короткі, щоб читати по одній при світлі лампи, і достатньо глибокі, щоб залишитися з людиною надовго. З одного боку — безглузда процесія імператора, з іншого — дівчинка зі своїми сірниками на снігу, і всюди тиха наполегливість у тому, що серце бачить найправдивіше.